6. 10. 2023: Штефан Смолей – Слїпый Іван (2. i 3.)
Штефан Смолей
СЛЇПЫЙ ІВАН
2.
Іван зістав жыти. Но ёго жывот ся нараз змінив на непознаня. Став быти
міцно смутный, без радости. Стратив обидві очі. Не відїв ани тот фалаток
хлїба, котрым ся мав насытити. Про нёго, хоць щі молоденького хлопця, світ
зачінав быти темным. Не міг ся порадовати з нічого красного. Знав, же уж
николи не буде відїти свою мамку, своїх найблизшых, і своїх камаратів. Знав,
же уж ся не буде мочі учіти, не буде мочі писати, чітати. Ніч. Темно. А до того
іщі Михал. Не хотїв вірити, же Михал не жыє. Же ёго наймілшый камарат
уж не є меджі жывыма. Плакав, хоць ёго очі плакати не дозволяли. І докторы
му заказовали плакати. Не міг ся стримати плачу, кедь подумав, же в своїм
молодім жывотї уж николи не буде ніч відїти. Великый жаль мучів і стискав
ёго молоденьке сердце. Не міг ся довго спамятати з того вшыткого, же за так
куртый час, того тївко велё стиг пережыти, і ослїпнути. Став роздумовати
над тым вшыткым, як то было. Што ся поробило. Сам собі вытыкав, і сам на
себе ся злостив, чом Михала во вшыткім так послухав:
‒ Як мы двоми могли штось таке зробити? Кулю, котру ледва двоми сьме
підняли положыти верьх огня. Сушыти єй. Не вірили сьме, же така мокра
може выстрїлити. Хто знать, як довго в болотї лежала? Як бы на нас двох там
скрыта чекала...
Іван быв молодый, повный силы, раны ся скоро гоїли. Пару тыжднїв побыв
в шпыталю, пак го пустили домів. Мати го дома витала із слызами. Обїмала,
гласкала, цїловала. Годовали з мужом іщі двоє далшых дїтей, але Івана мала
іщі як слободна дївка. Скопылила ся. Ёго отець быв невалушный хлоп. По
народжіню Івана ся побрав із села, нихто о нїм веце ніч не чув. Мала велике
щастя, же стрїтила чоловіка, котрый быв охотный повінчати ся з нёв, прияти
єй сыночка за свого. Барз ся страховала, што з Іванком дале буде...
Не могла ся змірити з тым, же єй Іванко уж николи не буде відїти свою
маму. Уж николи не увидить выход сонця, світлый сонячный день, зелену
траву і вшыткы лучны квіткы, котры так міцно любив. В своїх думках ся
не могла змірити з тым вшыткым, што ся стало. Часто роздумовала: ‒ Боже
мілый, боже, як лем мій Іванко буде жыти на тім світї?
Трапив ся і сам Іван. Єдно нещастя ёго жывот цалком змінило, на непозна-
ня. Хоць може щі тогды, в своїх роках, не брав аж так тяжко страту віджіня.
Але чім быв старшый, тым веце ся трапив ся. Мучіло го, же уж не міг з ка-
маратами бігати по дразї, по полю. Не міг на луцї копати лопту. Кедь за ним
і пришли найлїпшы камаратя, міг їх розпознати лем подля голосу. І так быв
радый і щастный, же го пришли навщівити.
Іван скоро зачінав ходити сам. Наперед по хыжі. Не хотїв, жебы го мама
водила. Скоро вышов і на двір, і до саду. Розум і добра память го стали всяг-
ды провадити. Ходив, глядав. Находив стромы, котрый де быв посадженый.
Знав, же ани єден стром ся му не угне. Же го буде чекати на своїм містї, жебы
пришов ку нёму і своёв руков ся го міг дотулити, обняти го. Холем тото, кедь
уж своїма очами не міг відїти тоту красу.
Скоро зачінав ходити і по дразї. Не хотїв ся дати цалком одписати. Хоць
не відїв, хотїв ся рівнати вшыткым. Холем так собі думав. Хотїв. Але не было
то легке. Бо сам знав, же він, слїпый, не може ся рівнати тым, котры вшытко
навколо себе відять.
Холем дома хотїв своїй мамі помагати. А пізнїше ай на полю. Но мати ся
спочатку міцно бояла Івана пущати на поле. На самый перед зачінав на поле
водити коня. Камаратя пастырї ходили по нёго і помагали коня дозерати.
А як требало іти домів, коня привели ку Іванови, жебы на нёго міг насїсти
і однести ся домів. Іван, хоць поле не відїв, але чув ёго жывот, ёго силу. Чув
шум лїса, спів пташків, журчаня воды в недалекім потічку.
Вшыткому тому міг ся потїшыти. Быв міцно радый, кедь мав можность
пару годин знова пережыти в природї. Мати хоць во вшыткім Іванови брани-
ла, бо ся міцно бояла, але притім была рада Івановій охотї. Тїшыла ся тому,
же сам хоче вшытко робити, і всягды ходити. Была міцно рада, як відїла, же
Іван ся не опустив, же хоче жыти.
Іванову охоту до жывота відїли і остатнї люде в селї. Хто як міг, каждый му
помагав. Быв то сельскый учітель Михал Черевка, ку котрому Іван як хлопець
зачінав ходити до школы. Котрый Іванови поміг дістати ся до Левочской шко-
лы про невідячіх. З дому до Левочі Іван одходив з великым страхом. До того
часу іщі ниґде з дому не быв. Але одходив і з радостёв, же в школї ся штось
научіть. А мав правду. Там ся научів з верьбового прутя плести вшеліякы ко-
шарикы, парадны прутяны ладічкы. Научів ся оплїтати фляшкы – деміжоны.
По навернутю домів о Іванову роботу з верьбового прутя быв великый ін-
терес меджі людми по селах в шырокій околіцї. Было лем мало хыж, де бы з
Івановых прутяных выробків штось дома не мали. Главнї кошарикы на вели-
коднє свячіня паскы при церькви. Тоты люде куповали найвеце.
3.
Час ся не дав заставити. Рокы убігали. Іван пережыв велё вшеліякого. До-
брого, але і злого. Із своїм гендікепом, пережывав днї радостны, оптімістіч-
ны, але были ай днї повны смутку і скламаня. Нихто не міг похопити тяжобу,
котра го давила як тяжкый камінь на грудёх. Найтяжшы хвілї настали аж по-
тім, як ёго невластный отець і мати повмерали. Іванова сестра одышла до Чех
і там зістала жыти. А Іванів брат з женов Іванови выдїлили лем єдну хыжку в
старій коморї. Выдїлили го із вшыткого, што їм зістало по родічах. Тадь быв
лем невластный брат. Припала му єдна стара корова. Іван нараз зістав сам,
як сирота. Хоць уж не быв малый, але стратив вшытку опору, яку дотогды в
своїм жывотї іщі мав. Быв із вшыткым одказаный сам на себе. Мав лем свою
корову, о котру ся мусив старати. Про Івана така робота не была легка. Ко-
рову требало денно подоїти, кедь ся назберало сметанкы, сколотити масло. В
лїтї загнати за пастырём на поле. Зрихтовати сїна на зиму. Велё раз люде з села
ся чудовали, кедь Івана слїдовали, як знав трафити на свій фалаток землї, де
мав покошену луку. Граблями сїно обертав і зграбовав. Холем згруба.
Все ся нашла добра душа, котра му з роботов помогла і заграбала, што по-
зад нёго позіставало. З поля ся знав вернути домів, до своёй коморы. Дакотры
люде ся Івана звідовали, як собі міг так запамятати вшыткы дражкы, по ко-
трых колись як хлопець ходив. Знать на полю найти свій фалаток землї. Знать
ся з поля вернути домів на першый раз, не поблудить. Чудовали ся тому. Же
вшытко памятать, хоць не видить. Іван ся лем з терьпкостёв усміхнув. Тогды
ся, може першый, і єдиный раз поскаржив:
‒ Добры люде, што вам мам повісти? Лем тївко вам повім, же мі нелегко на
світї жыти. Од дванадцять років мого жывота, всягды ня спроваджать сама
темнота. Тадь я од своїх дванадцять років щі світло сонця над нашым вала-
лом не відїв. Ани красу світа. О вшытко красне єм охудобненый. Про мене є
то страта превелика. Такый жывот, якый жыю, не жычу ани тому найгіршому
неприятелёви. Роздумыю над тым, же чом праві я быв так покараный, кедь єм
в своїм жывотї дотеперь никому ніч злого не зробив. Але думам над тым, же
кедь Бог од мене взяв обидві очі, зато на ня не забыв. Не опустив ня. Схотїв
мі помочі. Зохабив мі добрый розум. Дав мі добру память. Я теперь памятам
вшытко так, як єм даколи вшытко відїв. Кадыль єм, як здравый хлопець, по
нашім хотарю ходив. Теперь як іду, знам ся спамятати, де мі треба іти, де ся
повернути. А зато, дякую всевышнёму Богу, же він ня провадить в каждім
моїм кроку. Же так сміло можу в темнотї ходити. І роботу, што мі треба, по-
робити. Тото вшытко мене тримле. Бог мі дає велику силу, мій тяжкый крест
нести каждый день.
Іванови не было тяжко пішо зайти і до Лабірци. Ходив драгов в лїтї, і в
зимі. Радше ходив пішо, як автобусом. Гварив, же автобус му часто драгу по-
мылить. В Лабірци походив по містї, што му требало, собі купив. За купленый
товар міг заплатити. Пінязї знав скоро вшыткы розознати палцями. Не дав ся
никому окламати.
Слїпого Івана знала цїла околіця. Знав піти і на друге село навщівити свою
родину. Набрав смілости і на далеку драгу – аж до Прагы. Сїв на машыну і по-
віз ся до главного міста. А то уж є што повісти. Хоць ёго красу своїма очами
не відїв, але быв щастный, же своїма ногами стояв на Градчанох, на Карловім
мостї, коло будовы Народного дївадла, при Высшеградї. По часї ся осмілив
піти до Кладна, навщівити свою сестру, котра там пішла жыти із своїм му-
жом. З дому го притім нихто не провадив. Провадили го добры і охотны люде
всягды, де хотїв в Празї, і в Кладнї піти.
‒ Хлопцї мої, чули сьте повіданя о слїпім Іванови. О необычайнім чоловіко-
ви, котрого сьте дотеперь часто на селї стрїчали. Но не знам, чіёв винов сьте о
нїм ніч не знали. О чоловікови, котрого сьте як дїти часто і высмівали. Може
не поздравили, і чести не дали.
Хлопцї позорнї слухали Андріёве повіданя о необычайнім чоловікови –
Іванови. Не знали, же тот слїпый Іван тївко того пережыв. Же він уж одмала
як слїпый ходив. Єден з хлопцїв ся наконець іщі невірячо позвідовав:
‒ А то він досправды ніч не видить? Як є то можне, кедь він всяды ходить?
А дотеперь го нихто ниґде не провадить. Уж го не будеме николи уражати.
А кедь буде треба, будеме му во вшыткім помагати. Хлопцїм стало ганьбливо,
же із слїпого Івана до того часу робили сміх, уражали го.
